Серед розкішної природи на пологих зелених пагорбах , неподалік обласного центру Рівне (за 8 км ) , у надріччі Граничної при шляху на Тучин розселений Великий Житин. Житин названо за іменем жит (жить) , яке могло розвинутись з давньоруських наймень типу Житомер , Житогой , де компонент жит пов'язаний з словом життя , буття , як в контексті: ‘’ Да подвижеться земная жить .В комплексі наведені імена оз начали : ,, Хай житиме мирно , ,, Нехай має життя багате ‘’.
Великий Житин вперше згадує грамота 1507 року включно замкови хволодінь Марії Рівненської . Запис 1569 року подає “житинських бояр, християн”, за якими числяться певні державні повинності. Так само й при описі границь маєтностей Олізара-Мильського під цим же роком: “а од млина заборовського границя іде болотом під Житин, котре болото ділить на два “поли”, межуючи від Житина до Кустина”.
В архівних документах збереглися згадки про активну участь мешканців Великого Житина в діяльності Рівненської окружної організації «Просвіта». Провід організації в квітні 1942 року констатував, що «в наших „Просвітах“ уже закипіло життя», маючи на увазі активну працю сільських філій, зокрема в Городку, Шубкові, Обарові і Великому Житині, при яких існували аматорські хори та драмгуртки.
Також збереглися архівні документи, які свідчать про активну участь мешканців села у збиранніпосилок для радянських військовополонених, які знаходилися у нацистських таборах, зокрема у Шубківському концтаборі. Ця велика гуманітарна акція дозволила вижити багатьом бранцям різних національностей. А під час Різдвяної Коляди у 1943 р. для Українського Червоного Хреста жителі сіл Великий Житин і Городище зібрали 2047 крб.
Існують легенди про назву села Великий Житин. Жила колись давно в наших краях княгиня Острозька. І саме тут , на цих полях , де наше село , посіяли багато жита . Вродило воно гарно , урожайно .І поселилися тут люди .І тому , що жита було дуже багато на цих родючих землях , назвали люди своє село Житин. Кажуть , коли ішли наше село монголо – татари , то люди тікали в ліси , викопували там землянки і ховалися від біди. А потім , як минулося все частина з них так і залишалалася там житии. Побудували собі хати і заснували новее село. Але там було менше будівель , як у Житині і назвали нове поселення Малим Житином , а наше село стали називати Великим Житином. Акт 1596 року засвідчує , що ,, в селе Великом Житине – маєтності дворянина Прилуцького – чинили розбої грабунки спіймані ,, своевальние ’’ , іменуючи себе частиною сотні Лободи . Їх засудили до страти 30 березня цього ж року в ‘’ Приговоре о смертной казне своевольних людей , пойманих во время грабежа села Коростятина , которим доказано било , что они именуясь сотнею войска ,, Лободи , били в деревне Житин . (,,Справочная книга о приходах и монастирях’’ ).
Отже , на території нашого села боролися загони Григорія Лободи під проводом Северина Наливайка . На честь цих героїчних боїв у центрі села встановлено пам’ятний знак з таким написом : ,, Не поспішай , прохожий ! Вшануй пам'ять українських козаків , учасників повстання під керівництвом Северина Наливайка , які у 1596 році перебували у селі Великий Житин .
Пам’ятай ,що боротьба за Незалежну Україну точилася протягом віків.
У 1648 році Житинські , Бармацькі , Колоденські селяни і Ровенські міщани покозачилися. Почалися активні виступи проти поміщиків. Грабували і громили їх маєтки , чинили їх порубки в панських лісах. На ім’я царя надійшла скарга пана Бенедикта Островського про грабіж його маєтку,розорення села Городище і вирубку лісу рівненськими міщанами і колоденськими,читинськими і бармацькими селянами 10 квітня 1649 року. 1649 року Луцький староста доносить: ,,Поддание и громада села Житина его милости пана старости Калуского по килкудсяд возов в час городиские ездячи , дерева на сем тисяч , а кроков , сухих дров и інших з гаев деревней , на осем тисячею возов вирубілі”. Записи 18-19 ст. чітко розрізняють два Житини ( Великий і Малий ) , але з рідка фіксують назву з м’якою кінцівкою .Так і в книзі О.Цинкалівського.
У 1767 році у селі побудовано церкву святого Архістратига Михайла. На даний час це добре збережений деревяний храм із трьома рівновисокими зрубами , середній зруб ширший замість однієї бані – три; восьмирик над середнім зрубом набагато нижчий , абриз бань крутіший , більш напружений. У руслі волинської традиції ми тут зустрічаємося із типовим у цілому , а разом з тим індивідуальним і самобутнім творінням. Подібних побудов немало , але таке , як тут – єдина.
У церкві зберігалися цінні стародруки , копії метричних книг з 1810 року. На кінці ХІХ ст.Великий Житин має 88 дворів , 706 прихожан , з них 40 римокатоликів.
Йшли роки. Змінювалися у церкві священники. Та найбільшу згадку про себе залишили батько та син Ненаткевичі – отець Михайло Федорович та Олексій Михайлович. Митрофорний Протоієрей Олексій Михайлович Ненаткевич народився 20 травня 1893 року в с. Жорнище Дубенського повіту на Волині в родині священника.Батько О.Михайло Федорович і мати Олександра Олександрівна мали восьмеро дітей : п’ятеро хлопців і троє дівчат Олексій Михайлович був третьою дитиною.
У березні 1902 року родина переїжджає до с. Великий Житин на парафію Свято – Михайлівської церкви і Свято – Дмитріївської села Городище.
Олексій Михайлович закінчив початкову школу в смт. Клевань . У 1915 році закінчив Волинську Духовну Семінарію в м. Житомирі за першим розрядом і в тому ж році почав навчатися в Київській Духовній Академії. У 1919 році вийшов з четвертого курсу Академії у зв’язку з її закриттям. У 1920 році Олексій Михайлович одружується з Тетяною Іванівною Бичківською народженою 5 січня 1898 року у родині священника. Тетяна Іванівна закінчила братську школу в м. Острозі.
15 липня 1920 року О.Олексій був висвячений на священика єпископом Вадимом у м. Володимирі Волинському, з 25 квітня 1922 року архієпископ Діонісій призначив О.Олексія благочинним Олександрійського повіту.
У родині О.Олексія було двоє дітей : дочка Ірина , народжена 28 лютого 1921 року, та син Микола , 30 серпня 1926 року народження. У 1941 році О.Олексій був нагороджений найвищою священичою нагородою – митрою, яку вручив архієпископ Олексій Кременецький. 30 січня 1947 року О.Олексій помер і похований поряд з могилою батька О.Михайла на цвинтарі біля церкви. Добра пам'ять про отців Ненаткевичів залишилася у жителів села. Згадує Феодосій Карп’юк , 1920 року народження : ,, Я п м’ятаю отця Олексія з тих пір, коли я малим хлопчиком , був послушником у церкві с .В . Житин.
Це був дійсно духовний наставник. Здавалося, що ті проповіді які , він виголошував , йшли від самого серця святого отця. Я дуже любив слухати ці проповіді про християнську любов та терпливість. І в своєму подальшому житті я старався сповідувати Божі заповіді , які запали мені в душу ще з дитинства.
Отець Олексій був чесним і благородним. Однаково з любов’ю і повагою ставився до дітей і дорослих , до багатих і до бідних. В житті я зустрічав багатьох священників , але такого самовідданого служіння Богові бачив не багато. Він не обминав найбіднішої оселі , коли на Водохреща ходив святити хати парафіян. Та , на жаль ,невблаганна хвороба вирвала його з нашого життя. Але ми надіємося , що і там ,на небі він молиться перед Богом за наш стражденний народ. Його завжди пам’ятатимуть у рідному селі , а також у тих краях , куди занесла доля наших сільчан. Нехай буде благословенна пам'ять про нашого дорогого земляка – отця Олексія. З 1853 року працювала церковно – приходська школа. Навчанням дітей займався (безместний поромщик) . Заробітна плата становила 25 рублів (карбованців) на рік. Було 15 учнів. Поділу дітей для навчання за класами або віком не було – усі вчилися разом. Старожили згадують імена вчителів –Драгомерецький , Шот , Хохловська.
Особливість побудови приміщення школи : була накрита деревяними зонтами. Житлові будівлі , як правило , зводилися з дерева. Освітлювалося житло каганцем . Селяни носили домотканий одяг. Взимку він доповнювався кожухами з овечих шкір .Чоботи Були рідко в кого .Бідні селяни носили личаки .Більшість селян їли з дерев'яного та глиняного посуду.
У 1900 році у Волинській губернії діяло 1823 підприємства. Але більшість їх булла невеликими напівкустарними промислами і 8,6% підприємств Мали понад 100 робітників. Переважали в основному підприємства харчової , деревообробної та легкої промисловості . Наше село мало збудовану в 1880 році цукрівню, винокурню, а також фільоварок , земельне товариство.
У 1882 році на Всеросійській виставці у Москві звернув на себе увагу Великожитинський рафінадний завод . На заводі на той час працювало 470 людей , із них – 50 жінок і 420 чоловіків . Виробляли продукції на суму 2 мільйони царських карбованців Це було найбільше підприємство того часу . У п'ятиповерховому будинку знаходились дві машини потужністю 250 кінських сил , соковижимальні та інші машини , кімната підприємця , інженерів , робітників. 1912 року на заводі було проведено ремонт і замінено майже всі машини . Середня заробітна плата на заводі становила 25 царських карбованців. ,, Це була достатньо велика сума на той час – згадував старожил Мельничук Лазар Іванович , який і працював на заводі.
Розтріл мирної демонстрації робітників у Петербурзі в неділю 9 січня 1905 року викликав хвилю страйків по всій Росії і в нашому краї . Страйкували робітники Житинського цукрового заводу . Під впливом робітничих рухів влітку і восени 1905 року розгорнувся селянський рух на Рівненщині . Селяни самовільно рубали панський ліс , розганяли поміщицьких слуг , випасали худобу на панських землях , чинили опір поліції .
За часів панування Польщі на Україні у 1923 році на заводі 34 дні тривав страйк робітників . У 1927 році підприємець не витримав конкуренції , закрив завод , не розрахувавшись із робітниками .Це стало причиною сутички трудящих із поліцією . Перша світова війна . Десять молодих людей були призвані в армію . Спочатку – навчання у Полтаві , потім – на фронт . Фронт на той час у Карпатах . Через рік потрапили в полон до австрійців і пробули там три роки . Після війни живими повернулися лише четверо .
Старожили Луцевська Меланія та Андрійчук Анастасія пам'ятають пана Дорнара , який мав тут великий маєток . На ,, гурельні ''ще і досі виорюються цеглини і каміння з його будинку. А землі пана Були найкращими : якраз від гурельні і до Рівного . У пана було багато ,, фурначів '', тобто робітників . Про пана Д орнара згадують як про жорстоку , але чесну людину . Завжди вчасно розраховувався за виконану роботу .
Андрійчук Анастасія згадує , що у селі стояли донські козаки і приходилося їх годувати . Була встановлена черга , згідно якої готували їжу для козаків .
Важким тягарем на плечі селян лягали загально – державні і місцеві податки штрафи й борги які інколи перевищували вартість селянських господарств. Селяни розорювалися і ставали найманими сільськогосподарськими робітниками .Малоземелля і безземелля змушувало шукати засобів для прожиття за межами краю . Багато селян вирушило за кордон . У 1925 році у село приїхали агенти із Канади , які вербували людей на різні роботи . Погодився поїхати і Мельничук Лазар Іванович . Працював у Канаді три роки з 1925 до 1928 року . Праця була важка але , високооплачувана .
Нелегким було життя житинців і за часів панської Польщі . Поляки не любили українців . Доводилося важко працювати на землі , і майже весь зібраний урожай віддавали полякам . Тому великою радістю для народу був вересень 1939 року , коли західно- українські землі були звільнені від поляків .
Та радість була надто короткою . 22 червня 1941 року почалася друга світова війна . У цей же час гітлерівці захопили місто Рівне і Рівненський район , 1 липня Олександрію .Окупували район , встановили жорстокий режим . Як свідчать архівні документи , накази , зокрема розпорядження рівненського військового коменданта , гебіт- комісара , за ухилення від загальної обов’язкової праці допомогу військовополоненим і партизанам , за саботування поставок сільгосппродуктів фашисти кидали людей до в’язниць , в концтабори , розстрілювали , руйнували житлові будинки , грабували господарства .
За роки окупації гітлерівці зруйнували в колишньому Олександрійському районі , до якого входило і село Великий Житин , 25 сіл , електростанцію , маслозавод , 2203 господарські будівлі , 1237 жилих будинків , розстріляли і закатували 3257 чоловік , у тому числі 1320 військовополонених . На каторжні роботи до Німеччини вивезено 339 чоловік . У 1942 році були вивезені до Німеччини такі жителі села : Пасічник Федір Михайлович , Філонюк ( Трохимчик ) Надія Іванівна , Бунчук Ганна Яківна , Поліщук Сергій Хомич , Кирилюк Любов Олександрівна , Трофимчук Йосип Семенович , Мельничук Микола Степанович , Собурай Василь Остапович , Мельничук Андрій Михайлович ,Поліщук Григорій Степанович .
Велика Вітчизняна війна залишила глибоку рану у долі та пам’ яті дитинців . Ті , хто був призваний до армії у перші дні війни , потрапили на фронт , загинули . У свої хліборобські руки , що тримали вміло плуг та косу , змушені були взяти зброю . Не навчені військовому ремеслу , падали наші солдати на полі бою .
У центрі села височить обеліск ,, Воїнам – односельчанам які, загинули у роки Великої Вітчизняної війни ,’’ а порад стоїть меморіальна плита , на якій викарбувані імена тих , хто загинув за наше мирне життя . Пам’ятник невідомому солдатові та дві стели доповнюють цей ансамбль . Це святе місце для кожної людини . Тут покоїться прах воїнів – визволителів села . Багато з них лишилися невідомими , бо ще у кінці сімдесятих років на полях обабіч села були знайдені рештки тіл невідомих воїнів і перезаховані на цьому на цьому священному місці .
Минають роки . Відходять від нас ветерани учасники тих далеких днів . Все менше стає солдатських вдів . А ті , що залишилися – старенькі , немічні – 9 травня , у День Перемоги , все ж приходять до пам’ятника , щоб сльозу непрохану змахнути , згадати і пам’яттю пережити усе пережите . Збираються щороку люди , молодь , діти , щоб віддати данину шани за мирне життя . Святковими салютами 9 травня 1945 року було відмежовано воєнне лихоліття , яке назавжди відійшло в історію , від прийдешніх мирних днів . Подекуди приходили ще похоронки та вже верталися з війни солдати . Їх імена навічно вписані в історію країни , в історію села .
20 – квітня 1997 року в с. Великий Житин з ініціативи обласного товариства ,, Просвіта “ та керівництва Рівненського району відбулося відкриття пам’ятного знаку Северина Наливайка. Пам’ятний знак розташований в центрі села неподалік сільської ради.
Северин Наливайко ( 1560-1597 рр. ) козацький провідник кінця ХVІ ст. Народився в Гусятині , що на Поділлі. Замолоду козакував на Запоріжжі, а згодом служив як сотник у князя Костянтина Острозького і брав участь у розгромі козацького війська. К.Косинського під П’яткою ( 1593 р.). У 1594 став отаманом незалежної козацької дружини. Після кількох вдалих походів на Молдову у спілці з запорозькими козаками ( 1594 - 1595 ) Наливайко разом з Григорієм Лободою і Матвієм Шаулою очолив повстання проти поляків , яке поширилося на Поділлі , Волині , частково Київщині й Білорусі ; козаки за допомогою міщан і селян заволоділи Брацлавом , Гусятином , Баром , Каневом , Черкасами, Cлуцьком , Могилевом та іншими містами. Наприкінці 1595 року польський уряд доручає гетьманові С. Жолкєвському приборкати повстання. Наливайко об’єднує своє військо з запорожцями на чолі з Шаулою . Козацьке військо відбило наступ поляків під Білою Церквою , але потім було змушене відступити на Лівобережжя. Навесні 1596 р. Солониці під Лубнами козаків оточило польське військо ; після двотижневої оборони під час заколоту вбито Лободу , а ( 17 ).7.1596 козаки видали Наливайка та Шаулу полякам. Незважаючи на обіцяну амністію для козаків , Жолкєвський вирізав більшість козаків , а Наливайка після туртур стратили у Варшаві ( 21 ).4.1597 Р. 21 квітня 1597 року в столиці сусідньої держави Варшаві було по-звірячому страчено славного Сина українського народу Северина Наливайка.
І сьогодні тут , на нашій святій українській , рясно пролитій кров’ю і потом наших предків , землі , виникає запитання : чим завинив козак Северин перед Польщею , чим завинив Мазепа перед Петром, Калнишевським перед Катериною , Шевченко перед Миколою , Петлюра перед Леніним , Степан Бандера перед Хрущовим та ще багато – багато героїв України ? Вся їх вина полягає в тому , що вони як і Северин , не хотіли миритися з окупацією рідної землі , не були холуями поневолювачів.
Ні , не тількі за шматок хліба і сала боровся і віддав своє життя ватажок Северин , як це трактували комуністичні ідеологі , для яких і зараз немає нічого святішого , аніж ковбаса. Северин Наливайко віддав своє життя , щоб в Україні була своя мова, своя віра , своя Українська земля. Найдавніша згадка про Великий Житин датується 1596 роком у зв’язку з перебуванням загонів Г. Лободи , які брали участь у повстанні під проводом С.Наливайко.
Пам’ятаймо найславетнішим пам’ятником для Северина Наливайка є Незалежна Україна.